Майдан

В мене видався дуже сентиментальний день. По-перше вкотре за сьогодні хочу сказати, прокричати, ну і написати, що Істфак-чемпіон!!! Чому? Про це я можу говорити годинами....
Сьогодні День мого факультету! Кожної останньої середи березня... Цілий День я згадую всі ДІФи і можу сказати одне - було класно! Бо в мене класна група і класний факультет!

Але сьогодні мені так хотілось плакати цілий день, що нарешті не витримала і сиджу плачу))...
Майдан і події після Майдану змінили життя кожного з нас. Того року ми не святкували День факультету, а тепер святкують його у Вінниці, але ті люди з якими би хотілось його відсвяткувати знаходяться тепер по всьому світові.... хто де.
Коли писала привітання в фейсбуці для себе вирішила, що наступного року я буду святкувати ДІФ, нехай нас збереться не багато, нехай то буде не Донецьк (хоча краще щоб це був Донецьк і рідні стіни істфаку), але ми будемо святкувати День свого факультета разом, як колись!!!
Це було по-перше і здається я виговорилась ;)))
По-друге сентиментів додала дуже гарна вистава "Майдан-це серце України". Підготували її учні чотирьох львівських шкіл залізничного району, показуваи її в гімназії "Гроно". Діти на цей раз були ініціаторами, а вчителі помагали в технічних питаннях... Вистава не професійної трупи але дуже щира. Бо вона про те, як діти бачать і як сприйняли Майдан. Таке відчуття, що ще раз перейнялась тими подіями... подивились хроніки і ще раз згадали для чого був Майдан. Зараз багато того, за що боролись забуте. Але я все ще надіюсь, що люди з Небесної сотні віддали своє життя не просто так...
Передавати зміст вистави не буду, бо всі ми розуміємо про що вона.
Але дуже раджу подивитись її, щоб просто самим собі нагадати за що стояв Майдан і які цінності він відстоював. Нагода буде 8 травня в театрі Заньковецької. Квитки незабаром можна буде придбати в Центрі волонтерства (вул.Золота, 17).
П.С. на останок хочу ще раз запостити вірш Віктора Баранова, який мені став відомим завдяки Коханому і який був також зачитаний трьома хлопцями під час вистави

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей, 
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці: 
Де той рік, де той проклятий тиждень і день, 
Коли ми, українці, забули, що ми українці? 

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот, 
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється, 
І що ми на Вкраїні — таки український народ, 
А не просто населення, як це у звітах дається. 

І що хміль наш — у пісні, а не у барилах вина. 
І що щедрість — в серцях, а не лиш у крамничних вітринах. 
І що є у нас мова, і що українська вона, 
Без якої наш край — територія, а не Вкраїна. 

Я до себе каже і до кожного з вас — Говори! 
Говоримо усі, хоч ми й добре навчились мовчати! 
Запитайте у себе: відколи, з якої пори 
Почали українці себе у собі забувати? 

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття, 
У якому свідомості нашій збагнути незмога, 
Чим солодший од меду нам видався чад забуття 
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога. 

Українці мої! То вкраїнці ми з вами, чи як? 
Чи в \"моголах\" і вмерти судила нам доля пихата? 
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк, 
Що розцвів нам у думах смиренністю \"меншого брата\"? 

Українці мої! Як гірчать мені власні слова… 
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці. 
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива, 
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці. 

Я вже й сам ладен мовить: \"Воно тобі треба?. Стерпи!\" 
Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво: 
Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи? 
Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву? 

То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря, 
І хіба не зотліє на тлін українство між нами, 
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря 
Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами? 

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил. 
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина. 
Тільки хто ж колись небо нахилить до Ваших могил, 
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна…